Художник Роман Бончук: «Якщо людина має іскру, вона не може не творити»

Слави художника, який намалював найбільшу картину в Україні, йому замало – зараз він працює над полотном, яке стане найбільшим у світі і матиме площу півтора кілометри. Паралельно здійснює роботу над проектом до Євро-2012 – малює історію футбольного клубу «Динамо». Але і це не заважає івано-франківському художнику Романові Бончуку проводити по дві виставки одночасно, причому в різних містах. Для нього творчість у будь якому прояві – це постійний пошук себе. Можливо, саме через цю рису митець не втомлюється кожного разу дивувати глядача все новими і новими роботами.

Як у Вас з’явилася ідея намалювати найбільшу в Україні картину?
Це відбувалось поступово. Мої картини починались з площі 5 квадратних метрів, потім – сім, потім знову 5, потім знову 7. Потім я подумав – а давай зразу 30! Хоча хотілося 50, але для такого розміру не було місця. Зараз я працюю над проектом картини площею півтора кілометри. І я його точно зроблю. Це лише питання часу. Для мене це також певний пошук себе. А образи і сюжетні лінії, які я зараз реалізовую в малій формі, неодмінно відобразяться і на цій великій картині. Два паралельні шляхи – велика картина і багато менших – дадуть мені можливість знайти відповідь на питання, що мені потрібно в мистецтві.

Де Ви вчились малювати, хто був Вашим наставником?
Малюю з 5 років, пройшов стандартний шлях – художня студія, потім художня школа. Далі мене 9 років навчав випускник Санкт-Петербурзької школи мистецтв. Власне, це і дало найбільший результат.
Я перепробував масу спеціальностей – був і залишаюсь архітектором, також займався дизайном. Реалізовувався де тільки міг, щоб втілити свої ідеї. Але, по суті, зараз мистецтво для мене – це центр. Я, можна сказати, визначився, але не визначився в самому мистецтві. Витрачаю час на пошуки, як проявити себе в додаткових засобах. Тому наразі гадаю, у мене може піти ще років з десять, щоб знайти себе в мистецтві.
Коли зараз я виставляюсь у Києві, мене порівнюють з Олегом Тістолом – він творить, постійно шукаючи себе. Це те ж саме, що і процес становлення особистості. Він може проходии у художника і в 25 років. Як от наприклад, Сєров: написав у цьому віці портрет – і все, це Сєров! А я як художник можу відбутися і в 45 років. І для себе дам відповідь, що я хотів знайти в маленькій формі, тому вже зрозумів, чого хочу у великих картинах.

Тобто Ви ще у пошуках себе, свого стилю?
Зроблено дуже багато, але є така формула, як помітити себе у часі і просторі для людей. Я не можу сказати, що я – народний художник, чи я – член спілки художників. Тобто є Я. Але як знайти це Я, рецептів не цінує. Потрібно постійно щось робити, шукати себе. Хоча, по суті, особ-ливість вже знайдено, бо мої роботи впізнають, але ще не знайдено сам модуль. Це дуже складно. Для художника це – як наріжний камінь.

Що для Вас означає картина «Хроніки України»?
В цій роботі я знайшов той модуль, що потрібний для великих полотен. Там для мене в принципі все просто. Я досліджував становлення себе в будь якому моменті. Що стосується малої форми, то там уже важливий фактор чистки. Чим більше ти малюєш, тим більше ти вимальовуєшся. Можеш поставити один ієрогліф, якось його назвати – це і буде момент істини у твоїй творчості.

А що це за історія з картиною до Євро-2012?
Це історія «Динамо». Вона буде зроблена. І, швидше за все, залишиться на стадіоні Лобановського. Можу її закінчити і через місяць, можу і через рік – все залежатиме від внутрішнього стану. Я працюю сам по собі, у мене немає ні спонсорів, ні «диктаторів».

Ви живете зі свого мистецтва чи заради нього?
Це дуже важке питання. І мені складно дати на нього відповідь. Я живу як для мистецтва, так і в ньому. Талант для людини – це як карма чи доля. Якщо людина має якусь іскру, вона не може не творити. Я думаю, що це все в комплексі і кожної миті переплітається – я у мистецтві, мистецтво в мені, я для людей в мистецтві. Я шукаю цей момент. Не можна говорити: «Я роблю – і слава Богу, що я роблю».

Останнім часом у Вас відбулось багато виставок у Києві – зараз там є попит на роботи Романа Бончука?
Так, це правда – більшість моїх виставок відбувається в Києві, бо в цьому місті вільніше дихається, там вільніша культура. Івано-Франківськ як провінційне місто рано чи пізно до цього прийде. Якщо у нас і були якісь таланти, то вони все одно виїжджають до столиці, аби реалізуватись. Якщо митець тут затримується, то у мене вже виникають підозри – чому він тут?

Ван Гог деякі свої картини малював за 45 хвилин. Скільки Вам потрібно часу для роботи над картиною?
Все залежить від внутрішнього заряду і поставленої цілі. У ван Гога була одна ціль, у Гогена – інша. Хоча я не думаю, що ван Гог малював так швидко – це швидше народне уявлення. Впевнений, що на створення картини у нього йшло щонайменше пару тижнів.

На Вашій останній виставці в Івано-Франківську представлена оголена жіноча натура – ці роботи задумувались спеціально для неї?
Так, до цієї виставки я і готував ці картини. У мене була ідея дослідити жінку. Це не були спонтанно зібрані роботи. Всі картини мають модулі двох розмірів. Також є логіка в сюжеті, кольорі і в головних героях. Цим я хотів показати новий етап своєї творчості – більше нічого. Свій новий пошук. Людям зараз що не покажи, вони все одно сприймуть це через свою збочену призму і як буденність: є – ну і слава Богу, що є. Зараз немає жодного сенсу відстоювати якісь ідеали,вони давно вже зникли. Немає ні ідеалів, ні цінностей.

На Вашу думку, яким зараз має бути мистецтво?
Сто відсотків, що не таким, яким воно є зараз. Це все дуже складно: мистецтво зараз залежить від політики, від певних важелів, які керують людьми. Мистецтво не завжди має бути новим. Бо зараз все нове, навіть якщо воно бездарне, намагаються показувати якнайширше, а те, що там немає ні техніки, ні пошуку, нікого не цікавить. Я зараз товаришую з відомими сучасними українськими художниками, дуже ціную їхні роботи, по можливості з ними спілкуюсь. Їх дуже мало – до 10 осіб. Вони працюють, диктують певні течії в мистецтві по всьому світу. Їх треба цінувати, бо сучасні художники на межі вимирання.

Що нового можна чекати від Вас найближчим часом?
Незабаром відкриється ще одна моя паралельна виставка в Києві. У мене багато майстерень, я багато працюю, щоб постійно підходити до своїх робіт зі свіжим поглядом. Це дуже важливо. Не можна поставити одну картину і писати її два тижні – вона за цей час спротивиться художнику. Картини потрібно писати з любов’ю, настроєм і внутрішньою свободою. Я продовжу працювати в тому ж цеху, де намалював свою найбільшу картину. Там багато місця, нікого немає. Взагалі заводські приміщення для мене дуже комфортні тим, що там багато місця – для мене це важливо.

Як люди реагують на Ваші картини?
Зазвичай франківський глядач називає поганим те, чого не розуміє. Але якщо він бачить, що може повісити картину у себе вдома, то і ставиться до неї інакше. А що у нас можуть повісити? Ікону або Шевченка. Наприклад, у Києві чи Одесі глядачі дивляться, думають, переосмислюють. Але гадаю, з часом ситуація зміниться на краще і у нас, пише газета Івано-Франківський "Оглядач".